Україна – одна з найбільших держав Європи з площею 603,7 тис.км2 і населенням близько 50 млн. чол. Вона межує з сімома країнами світу, загальна довжина її сухопутний і тривалий шлях. Наприкінці І-го тисячоліття з слов’янських племен на території сучасної України виникла могутня держава Київська Русь. Після татаро - монгольського навалу українські землі потрапили під вплив Литви, а потім стали під володінням Польщі. В результаті

село Воронки

Приблизно в центрі Володимирецького району розміщене село Воронки. Місцевість  в самому селі горбиста, піщана. На схід від населеного пункту  протікає річка Стубла, на захід розташоване невеличке красиве лісове озеро. З півдня і заходу села росте мішаний ліс, який створює прекрасну картину. Воронківський ліс багатий на рослинний і тваринний світ. На півночі і сході від села знаходиться болото. Тваринні і рослинні багатства місцевості використовує у відповідності Воронківське лісництво.

Воронківське озеро відразу за селом. Тільки в одному місці – невеличка смуга піщаного плажу, більша частина берега оточена глибокою сплавиною різної ширини. А там де ліс зовсім близько підходить до води, сліди заростання озера ще чіткіші. Навкруги озера смуга осоково-сфагнового болота. Вздовж берега широкою смугою, починаючи з глибини 30-40 см. і далі тягнуться зарості темно-зелених розеток – це молодильник озерний. Ця рідкісна рослина занесена до Червоної книги України. Вона росте тільки в екологічно чистій воді.

Наше Воронківське озеро – поки що єдине відоме на Україні місцезнаходження молодильника озерного – цього надзвичайного цікавого виду.

Зберегти його – справа нашої честі!

      

 Розділ 2. Історія с. Воронки Володимирецького району Рівненської області

Кожний, хто народився і провів дитячі та юнацькі роки у рідному селі, е великим його громадянином - патріотом. Він з особливим почуттям, повагою ставиться до рідного гнізда, шанує батьківські пороги й історію свого краю.

Спробуємо відтворити наше минуле з найперших відомостей і до наших днів.

1.            У північно-західній частині Рівненської області, приблизно в центрі
Володимирецького району, розташоване село Воронки. До 26 лютого 1940 року село
входило до Дубровицього району, потім пройшов перерозподіл, і наше село увійшло
до Володимирецького району. Це, можна сказати, старовинне селище, хоча за
своїми розмірами і невелике.

Перша письмова згадка про Воронки відноситься до 1629 року. Про виникнення назви села є декілька легенд. Одна із них говорить про те, що в часи монголо-татарського ярма в цьому місці організував людей проти монголів невідомий на ім'я Ворон, в честь його і названо село Воронки. Інша легенда розповідає про те, що на місці теперішньою села росло багато дубів, на яких сідало багато  воронів, тому село названо ВОРОНКАМИ.

Ця назва закріпилась за селом із часів заснування села і до теперішнього часу не змінилась.

2.            Із розповідей старих людей ми довідались, що село виникло ще за часів
кріпацтва. Першими поселенцями села були втікачі на прізвище КРАВЧУКИ і
ДЕРКАЧІ, які провинились у свого поміщика і втекли від нього.

Спочатку заснування села було 12 дворів. Раніше село розшпувалось в урочищі "ЗАБОЛОТЬ" (на місці колишнього підсобного господарства) приблизно за півкілометра від теперішнього села. Село пізніше перемістилось  у зв'язку з тим, що там була низина і в весняні та осінні періоди було багато води.

У 1919 році виникли і хутори під назвою «МАНЬКОВЕ» в 1923 році - хутір "ПІДОДРИНКИ". А найперше за всіх виник хутір "ПІПЕЦЬКЕ' Спочатку там жив лісник (пан), а в 1923 році там поселився простий житель.

3. На даний момент населення села складає 1614 осіб. Кількість дворів - 350. Існує певна тенденція до стабільного збільшення кількості жителів. З 90-х років XX ст. побудовано 20 нових будинків.

Місцевість навколо села дуже красива. У самому селі місцевість горбиста, піщана. На схід села протікає річка Стубла, на захід - розміщене невелике, красиве лісове озеро. З півдня і заходу села росте ліс. Ліс мішаний і створює прекрасну картину. Від села до лісу всього один кілометр. Воронківський ліс багатий як на рослинний, так і на тваринний світ. До Червоної книги України занесено рідкісну рослину - молодильник озерний, яка росте в нашому озері та має унікальні можливості для очищення води.

На північ і схід від села розташоване болото, там протікає річка Стубла.
4.                   За кріпацтва поміщиком був один пан (прізвище невідоме), який жив у

Степангороді, а володів селами Воронки, Луко, Галуззя. Якщо господарчі роботи було виконувати панові в одному селі, то збирали людей з усіх вказаних сіл, а потім всі люди виконували роботи в іншому селі. Після скасування кріпацтва жителі села покупляли наділи розміром в 21 і три четверті десятин і жили одноосібно, обробляли свої наділи. У цей час у селі було 40 хат. Були такі, що купляли наділи більше вказаної норми, а були такі, що і зовсім не могли купити. В цілому жителі села закупляли землі стільки, що дорівнювала 45 наділам.

За   часів панської Польщі в селі не було пана, а був маєток, яким керував управляючий,   але   земля   належала   банкові.   Жителі   села   займались землеробством.   Поміщицької землі   було     1880 десятин,   а селяни мали 600 десятин. За Польщі були шарварки по 7 днів на двір, податки були від наділу - наділ землі коштував на рік 60 злотих.

Дуже низьким був рівень охорони здоров'я. Смертність, особливо дитяча, була високою, народжувались діти у домашніх умовах, при допомозі бабусь-повитух. До війни в селі медпункту не було. У Володимирці була лікарня, але платна: два тижні перебування у лікарні обходилось у добру корову, за добу 5 злотих. Тому лікувались лише ті, хто мав гроші.

Приблизно в 1920 році в березні місяці на свято "Хрисці" в селі сталася велика пожежа. Так як хати в ту пору будували близько одна біля одної, а криті вони всі були соломою чи очеретом, то згоріло під час пожежі до 50 будинків. Починаючи з того місця, де зараз проживає Лютко Сарафон, і приблизно до шкільної їдальні, по розповідях старожилів, одна із хат уціліла. У ній жив один бідний селянин, який прийняв до себе на зиму хлопчика сироту, який ціле літо випасав корів в одного заможного господаря, а той на зиму його прогнав.

Перед війною в селі вже налічувалось до двісті дворів, (це разом із хуторами). По хуторах знаходилось близько 50 дворів.

Близько кілометра від села проходить одна з найстаріших залізниць вузькоколійна залізниця Антонівка-Зарічне, по якій курсує тепловоз - поїздок, доставляючи  пасажирів  до   "широкої  залізниці".   До  війни  в  селі   Хиночі вузькоколійка розгалужувалась на Дубровицю.

До 1939 року в селі стояв панський будинок на тому місці, де зараз знаходиться будинок Чугай Теклі, поряд із сільським кладовищем. Ця частина села називається "садом", мабуть, тому що кругом того панського будинку розкинувся великий гарний сад, в якому росли яблуні, груші, сливи. Сад простягся аж до дубів, які і зараз є мовчазними свідками тих днів. За садом було три криниці із чистою джерельною водою, якою користувалися лише члени панської сім'ї. Жінки із села працювали у панському маєтку, виконували різну роботу по господарству. Для того, щоб можна було випасати худобу в лісі, збирати гриби, ягоди селяни ішли до пана і мусили купляти квиток на дозвіл. Без дозволу пана заборонялось заходити до лісу.

І не тільки українці населяли наше село, були євреї, поляки, росіяни. До війни в нашому селі проживали 5 єврейських сімей. Звідки вони приїхали -невідомо. Сім'ї євреїв були багатодітними. Аврам Лівшиц мав свою кузню і був добрим ковалем. Кузня розміщена була там, де зараз знаходиться кафе "Промінь". Зальман Фельдман тримав свою олійницю і круподерню. До нього приїжджали навіть із сусідніх сіл люди для того, щоб "передерти" крупу чи перебити насіння на олію. Єврей Гельо Ховерс із своїми синами Менделем і Лейбою займались торгівлею, мали свого невеличкого магазина там, де зараз знаходиться шкільна майстерня.

Під час війни у 1941 році німці вивезли чотири сім'ї євреїв у Володимирець, а потім розстріляли на Баховій горі. Одній єврейській сім'ї вдалося заховатися від німців і уникнути розстрілу. Довго вони ховались по лісах, заходили лише на наші хутори, де їх кормили, переодягали, а потім вони зникли. Старожили говорять, що вони добрались до своєї Батьківщини в Ізраїль і потім навіть писали в наше село листи (кому саме, вияснити не вдалось).

За п'ять кілометрів від села, в урочищі "Добринь", розміщувалось польське поселення. На цьому хуторі жили одні поляки. Хутір налічував до 50 дворів, там же була і польська школа. Перед війною, а також у війну це поселення помалу перестало існувати. Деякі поляки після приєднання Західної України переїхали в Польщу, інші пішли у партизани, хати попалили. Зараз на тому місці, де було поселення, стоять чотири хрести, зроблені із залізного полотна, там похований поляк Марко та інші поляки. Його невістка Сабіна проживала у Володимирці. Дочка та внуки приїжджали на дідову могилу: обгородили її, посадили квіти. Приїжджали після війни на хутір і ті, що залишились живими.

У    самому    центрі    села    знаходиться    сільське    кладовище,    на    якому побудована СВЯТО-МИКОЛАЇВСЬКА церква.

 

За переказами старших людей (точно встановити рік будівництва церкви не вдалося), церква була побудована в кінці XIX ст. - 1860-1870-х роках. Це дійсно історична пам'ятка нашого села, так як і каплиця, яка побудована теж на кладовищі. Одна  із будівель школи, в якій знаходиться майстерня, була побудована ще раніше, ніж церква.

Будувати  церкву спочатку хотіли на "широкому полі", так як там теж була підвищена  місцевість. Але вчитель-поляк переконав усіх, що потрібно будувати тільки на кладовищі. Він казав, що будуть проходити роки, буде мінятися влада, одні будутъ будувати храми, другі прийдуть для того, щоб їх руйнувати. Але на кладовищі її не зачіпають. Слова цього польського вчителя (прізвище його на жаль невідоме) збулися. У 70-х роках по всьому нашому районі були закриті майже всі церкви, а деякі зруйнували. Наша Свято-Миколаївська церква ніколи не закривалась і правилось в ній постійно, яка б влада не приходила. От тільки хіба що під час війни. Перші молоді люди, які вінчались у церкві - були Кравчук Соловей і Кубай Степина. У святому храмі знаходяться дві старовинні ікони. Першу невідомо як і хто її придбав, а за другу ікону Святої Богородиці ходить ціла легенда:

Один місцевий житель Боровик Юхим мав двох дітей, дочку і сина, сина звали Стась. Одного разу хлопець пас корови і захворів. Так як лікувати було нічим, він скоро помер. Його батько Юхим дуже сумував за сином. Потім він пообіцяв собі купити дорогу ікону в церкву. Жив він не дуже багато, продав деяке своє майно, продав двоє волів і поїхав в Почаїв по ікону. До Хиноч привіз він її поїздом, а там його зустріли чоловіки на човнах і привезли в село. Зустрічати ікону вийшло майже все село. Попереду несли церковні цехи, ішов піп, а за ним церковний хор.. І по наші дні ікона Святої Богородиці знаходиться в нашій церкві, їй поклоняються всі прихожани села.

Ще одна історична пам'ятка - каплиця, яка була побудована вже більше 200 років тому. Побудував цю унікальну історичну пам'ятку житель села (прізвище невідоме, але ми знаємо, що він із родини Хомича Давида Івановича). Це стародавня каплиця разом із товстим дерев'яним хрестом, що стоїть біля неї, зроблена без жодного цвяха, однією сокирою. Каплиця раніше виконувала роль церкви. У ній так само відправляли службу, хрестили дітей. Правили і просто на кладовищі, біля хреста. Про це говорить видовбаний в середині хреста отвір і чотири віконечка для свічки.  

У 60-х роках цю старовинну споруду приїжджали дивитись краєзнавці із Києва.

До 1939 року у селі була початкова школа на чотири класи. Там, де зараз знаходиться шкільна майстерня. Навчання проводилось тільки польською мовою. Школярів було небагато. Йшли до школи у 8 років. Батьки рахували за головне навчати своїх дітей господарювати біля землі: сіяти, орати, збирати врожай. Через це доросле населення села було майже неграмотним. Поставити свій підпис і то не всі вміли. Навчання проводилось безоплатно. Викладали не дуже багато предметів: читання, письмо, математику і боже слово. Після 1939 року, коли в селі вже не було поляків і панський будинок стояв порожній, туди і перенесли школу. А там, де була школа, зробили заготівельний пункт.

До війни в нашому селі не було ні радіо, ні телефону і тому страшну звістку про те, що почалась війна, приніс уповноважений із Володимирця. Сповістивши це, він тут  же вручив чоловікам "повістки". Першими пішли на фронт Лютко Макар, Кубай Мартин, Якубський Зіновій, Левечко Василь, Чугай Савостій, Кравчук Іван, Деркач Іван, Блищик Гнат, Лівшиц Аврам, Ховерс Гершко та інші, всього 12 чоловік. Вони були одні із перших, а потім все йшли і йшли чоловіки на фронт. Понад 100 чоловік пішло з села воювати, 40 із них не повернулись, в історії села збереглись їх прізвища. Багато з них померло вже після війни, отримавши на фронті поранення і контузії, підірвавши своє здоров'я.

У самому селі бойових дій не було, тільки одного разу німецький літак в урочищі "Броди" скинув 5 бомб, але, на щастя, бомби не розірвалися.

Через два тижні після початку війни село було окуповане німцями. 30 юнаків і дівчат 17-20 років покинули свою Батьківщину. Поліцаї везли їх кіньми до Хиночі на станцію, а там, під охороною німців, заганяли у вагони і везли до Сарн, а звідти вже прямо в Німеччину. Деякі з них після війни повернулись в рідну домівку. Це Лютко Карп Н., М'ялик Оксана, Кравчук Степан А., Кубай Демид та інші.

Дуже важко жилось в селі в роки окупації. А ще важче жилося тим, хто жив по хуторах. Адже часто вночі приходили і стукали у вікна і партизани, і українські націоналісти. Одні і другі просили харчі, муку, хліб, одяг, бувало - корову і вола виведуть із хліва.

Важко було розібратись хуторянам хто приходив, всі вони ходили в простому селянському одязі. На хуторі "Колядки", який знаходився найдальше від села, також часто заходили партизани, та попросять хліба, молока, іноді і ночували на хуторі. Про це дізналися німці, приїхали вранці на хутір і розстріляли всіх чоловіків, врятуватися вдалося лише двом, один з них - Манзик Никон. Хутір було спалено. Ці події були описані в районній газеті "Ленінська зоря" за 25 серпня 1990 року. У повоєнний період були спроби відбудувати хутір, але, борючись із "хуторянством" ­згадує Кубай Гапка - уже в мирний час розкидали їхню хату, відбудовану в Колядках, а пізніше побили матір і зятя за те, що не здали завчасу поставку картоплі.

В околицях села діяв партизанський загін ім. Кармелюка, який базувався на хуторі "Добринь", командир загону - О. Шитов. Були там і наші земляки. Крім партизанських загонів, відомо про існування і діяльність загонів УПА (на жаль, інформації про участь наших односельчан у загонах УПА, зважаючи на історичні реалії, дуже недостатньо) та про збройні сутички між ними:

22 грудня 1943 року партизани із загону Медведева зайшли у хату Гусара Крила і М'ялика Василя, в цей час неподалік знаходився загін воїнів УПА. Невдовзі зав'язався бій, партизанів було більше і бійці УПА змушені були під кулеметним натиском відійти в ліс. У цьому бою загинуло декілька партизанів і їхній командир, у господарів погоріли хліви з худобою, поранено місцеву жительку.

Під час прочісування лісу в урочищі "Кішечки" також зав'язався бій, який швидше є свідченням неузгодженості дій партизанських загонів та недостатньої роботи розвідки. Провідником взяли Усатого Сергія, а другий партизанський загін був тоді саме в засідці. Не розібравшись, воїни почали стріляти один в одного. Поки розібрались що це свої, 8 солдатів загинуло, провідника поранено.

Після звільнення території району від фашистів бої з воїнами УПА продовжувалися. У січні 1944 року через село проходив партизанський загін Медведева. Невдовзі партизанів із нашого села розформували, відправили на фронт під час мобілізації 1944 року.

Багато наших односельчан загинуло поза межами своєї Батьківщини, звільняючи інші держави від фашистського режиму, але тим самим допомагаючи насаджувати не менш кривавий і тоталітарний.

З кінця 40-х років почалася насильницька колективізація. Селяни неохоче записувались в колгоспи, крім тих, звичайно, у яких нічого не було. Тому спочатку в колгоспі працювало всього 18 чоловік. Проте, в ході примусової колективізації, до 1948 року фактично всі жителі Воронок записались до колгоспу, проте землі обробляли тільки своїми кіньми або волами, так як в колгоспі їх було мало. Ну а корів, яких взагалі в колгоспі не було, відбирали у людей силою. У кого було багато худоби, забирали дві. чи три корови.

У 1946-1947 роках почалось масове переселення людей з хуторів у село. Половина хутірський сімей виїхали в східні області нашої країни: Херсонську, Миколаївську, Кіровоградську. Вони розбирали свої домівки (худобу продавали), дерево від хат перевозили на 40-й кілометр залізниці, грузили в вагони, потім уже, в Антонівці, перегружали на товарняки. На новому місці, куди прибували, потрібно було будуватись заново...

В 50-х роках для ліквідації неписьменності і малограмотності в селі була організована початкова школа, яка розміщувалась у приміщенні теперішньої шкільної майстерні. У 1951 році було створено паралельні 5-ті класи по 35 учнів, бажаючих було багато. Пізніше школа стала семирічною. Крім того, було організовані вечірні класи, де навчалась сільська молодь, а також було організовано навчання на добровільних громадських засадах. Так як школа була невелика, то розміщувались деякі класи по хатах у господарів. Навчання проводилось у дві зміни.

У 1957 році почалось будівництво нової, восьмирічної школи. В 1960 році відкрилось два класи, а до 1963 року будівництво закінчилось. Будувала школу будівельна бригада із В. Телкович. У 1986 році добудовано ще три класи, всього 12 класних кімнат. У 1989 році збудована шкільна їдальня на 98 місць. У 60-х роках по селу проведено радіосітку. У кінці 60-х років почали проводити електричне освітлення. В решті решт в селі на зміну гасовим лампам прийшли електричні лампочки, люди почали купувати різну побутову техніку: телевізори, холодильники, електричні праски та іншу продукцію.

У 1969 році до села почали прокладати дорогу з твердим покриттям, яка б з'єднувала б село з районним центром.

На початку 70-х років почалося осушення боліт. Бульдозери стягували у великі вали дерева і кущі, багатолітні дуби вирізали. Це був ще один період, коли селяни були незгідні з рішенням верхів, так як на луках кожен селянин мав свій сінокос, випас худоби, а тепер вся земля належала радгоспові. На 1996 рік радгосп мав у своєму використанні 960 га орних земель.

У 80-х роках 5 наших земляків відбували військову службу в Афганістані. Всі вони повернулися додому хоч і здорові, але душевна рана не гоїться і зараз. Ось їхні  прізвища: Хомич Валерій Гнатович, Манзик Микола Павлович, Кравчук Григорій Іванович, Хомич Михайло Михайлович, Кубай Михайло Михайлович.

У селі проживають і ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС: Кубай Олексій  Олексійович, Деркач Віктор Аркадійович, Мазепа Леонід Миколайович, Чугай Іван. Так село жило в минулому, цим жителі села займались колись, багато років назад і тепер - в наші часи. В основному це землеробство. Тому що селяни знали, якщо буде хліб, то буде і до хліба. Адже з хлібом ідуть в свати, зустрічали молодих і вирушали в дорогу також з хлібом. Все починається з колоска, так як і життя.

Життя людей старшого покоління було дуже тяжким, життя не було до них прихильним. Можливо, багато чого з минулого не завжди приємно згадувати, протеї вони живуть минулим свого роду і це минуле хотіли б передати онукам своїм. Та часто переривається цей зв'язок поколінь. Онуки не хочуть розуміти старших, у них свої погляди на життя, на Всесвіт.

Послухайте їх. Можливо те, що вони нам скажуть не є аж таке без вартісне? Це  їхнє минуле, і вони переживають його знову й знову, ми колись теж так робити  будемо. І те, що сьогодні здається нам не дуже гарним, з часом видаватиметься саме таким.

Поважаймо і шануймо старших і минуле, бо в старість і в минуле ми йдемо!

 

 

 

Очевидці тих подій, які на щастя ще живуть у нашому селі згадують:

Гусар Андрій Наумович був завербованим у 1951 році 10 квітня з с. Воронки. Приїхали вербовщики з м. Херсона, розповіли як гарно на Херсонщині, які кавуни, виноград, садки у радгоспі. Платять заробітну плату, дають квартири, роботу. Ото ми, хто сім'ями, а в основному молодь і поїхали. Зустріли нас гарно, помістили у бараки. Дали по 200 рублів і працюйте. Молодих хлопців послали у Красний Перекоп вчитися на трактористів, поїхав і я. Після закінчення працював трактористом, а Хомич - Гусар Ганна Яківна прицепщиком у мене. Одружилися у 1952 році, забрали до армії, відслужив. Після армії працював на будівельником, будували другу вулицю, а потім розпочали і школу. У 1959 році запропонували посаду слюсаря водоката, працював до виходу на пенсію. Дружина працювала телятницею, а потім по стану здоров'я помічником слюсаря. Є троє дітей Лідія, Микола, Світлана. Онуки Віктор, Марина, Руслана, Олександр, Люба. Правнуки Юля, Андрій, Настя, Яна.

Мялик -  Сандуленко  -  Кошур У літа Марківна

Я з батьками, братом Степаном, Зотом, Костиком приїхали по вербовці. Нас  розмістили за селом Михайлівка на бригаді, кого у старому клубі, кого у бараках, а працювали у радгоспі я ланковою на бавовні, брати Степан і Зот чабанами, а Костик на будівництві, де познайомився з Валею - штукатуром і виїхали в м. Нікополь.

Я вийшла заміж за тутешнього хлопця Сандуленко Анатолія, його батько працював чабаном, і він також. Народила трьох хлопців Славіка, Віталія, Миколку. Працювала і дояркою і поварихою, і прибиральницею. У 1971 році погиб мій чоловік. У 1977 році я зійшлася з Кошуром Михайлом, який також працював до пенсії у радгоспі, нині вже покійник.

Багато людей з Воронок переїздили зі своїми хатами, тобто їх розбирали і перевозили, а в радгоспі будували це батьки Перебенесюк Анна Іванівна і Анфіси Іванівни, Якутський Мілентій, М'ялик Іван, Нагорний Адам Ігнатович, Нагорний Ігнат, Деркач Максим, Чугай Трохим. (Додаток А, 21)

Перебенесюк - Боровик Ганна Іванівна

Я з батьком, мачухою, сестрою Анфісою, братами Анатолієм, Арсеном, Дмитром переїхали з Воронок з хатою (розібраною) у Придніпровськ. Батьки збудували хату на забалкі (де зараз живе Жолновак) і ми пішли працювати. Я різноробочою, а сестра на ферму, брати були ще малі, пішли до школи. Жили бідно, але весело. Після роботи бігли в клуб, кіно, танці, мужики і хлопці в доміно грати. А якщо когось брали у армію або весілля гуляли всі хто з Воронок, бо всі були родичі. І виходило весілля веселе. На столах були обов'язково голубці , холодець, домашні ковбаси, вінегрет, самогон і виноградне вино (винограду було багато). А весілля гуляли в основному осінню (тоді якось дуже дощові дні) а асфальту не було, грязь у коліно, то де живе наречена дорогу вистиляли курайом якого дуже багато було. А пам'ятаю як привезуть у село кіно індійське всі біжимо, хто з грудною дитиною, хто зі стільцем, бо не хватало стільців. Дивимось дві серії, а ранком на роботу, з піснями їдемо в степ на відкритій машині і так гарно всі співаємо. Кажуть, оце вже їдуть западенці.

Потім вийшла заміж за Миколу Перебенесюка, вони приїхали з Костополя, а він прийшов з армії і пішов працювати трактористом. Народилося три хлопця Микола Віктор , Толя. Є внуки Таня, Аня, Юля. Правнуки.

Сестра Анфіса вийшла заміж за Хомича Петра, який працював трактористом, а вона дояркою. Була передовою. Народилися у них двоє хлопців (але вже покійні).

Брати Арсен і Митько пішли в армію, після армії поженилися, мають свої сім'ї (Додаток А, 7)